Розмову про Україну в Європі й світовому товаристві, себто про нашу зовнішню політику, можна почати з жестів доброї волі, які ми не змогли "вигідно зреалізувати", - тієї ж ліквідації атомної зброї, яка (ліквідація) ніяк не покращила наше життя.
Недоліком є невизначена політична орієнтація нашої країни. "Росія чи Європа?" - незважаючи на гучні декларації й обіцянки, це питання ніяк не втратило своєї гостроти, і "2003 рік - рік Росії в Україні" - чергове тому підтвердження.
Ще однією серйозною проблемою є ставлення до "новоспеченого" американського імперіалізму. Культурна, економічна, політична й, нарешті, військова експансія - ось шлях "насильницької демократизації світу" в її новоамериканському варіанті. Падіння Іраку показало безперспективність відкритого й самотнього опору цьому дволикому монстрові. Можливо, всесвітній рух антиглобалістів намітить форми обстоювання власного курсу кожної держави.
Що ж до нашого статусу в європейському товаристві й можливості вступу до Євросоюзу, то цей статус доволі низький. По-перше, ніхто нас у Європі не чекає. Як кажуть, "менше народу..." По-друге, вкотре проти нас спрацьовує нерішучість у реформах і намаганні "догодити всім". Непрозорість економіки, недосконалість законодавства, корумпованість чиновницького апарату відлякують членів іноземних експертних та інвестиційних комісій.
Є й позитивні досягнення. За роки незалежності нас нарешті стали сприймати як окрему державу, а не частину Росії. Поволі зростає інтерес до специфіки України, її культури й історії. Діаспора стала повноцінною частиною материкової України й відіграє певну роль у формуванні позитивної світової позиції щодо нашої держави.
Яким я уявляю собі майбутнє України? Якщо ми, українці, не змінимося, - не дуже обнадійливим. Ми самі - головна й принципова перешкода на шляху до власного щастя.
| 
